Іноді можна зустріти розумних і добромисних людей, які говорять про смерть так, як про фізіологію колорадських жуків. Можливо, той, хто відмовляється розглядати це питання відкрито, таким чином просто приховує свій страх? Побутує думка, що не можна серйозно говорити на цю тему, немовби це предмет якогось спостереження. Андре Мальро, добре розуміючи це, писав: «Проблема полягає не в тому, що треба померти, а в тому, що я помру». Я, тобто ви і ми.
Ми небагато знаємо про своє життя й про життя тих, які нас оточують. Однак маємо абсолютну певність щодо декількох речей, які стосуються кожної людини. Перша – я народився; друга – колись я помру (в якому віці? як?). До цих тверджень додається одне питання: чи хтось повернувся з тамтого світу, щоб розповісти нам про нього?
Можна розглядати всі припущення про смерть, проте жодне людське міркування, жоден досвід не сягає такого рівня певності, якому ми можемо повністю довіритися. Слід визнати, що тут людина торкається певної межі. Це прикро! Либонь найбільш очевидне питання нашого існування по-людськи незбагненне або людина не може з цим упоратися. Уся наша особиста гордовитість, колективна зарозумілість зіштовхуються з цією простою очевидністю: колись (невідомо, коли саме) ми пройдемо крізь двері у потойбічний світ. А що після цього?
До того ж ми не самотні у цій події. На землі ми живемо у родинних, дружніх, емоційних чи професійних зв’язках. Серед цих найпрекрасніших, найбільш зворушливих зв’язків є такі, які надихає любов у всіх її формах. У крайньому разі ми могли б досить легко прийняти відхід тих, кого не любимо. Але чим більше спливає часу, тим більше людей, яких ми любимо, переходить на інший берег. Що ж тоді з ними стається? Що стається з нашою прив’язаністю? Чи ми приречені тільки на скорботу? Адже смерть – це завжди удар; у своїй суті вона є подією, яку надзвичайно важко пережити.
Людина не може уникнути цих питань. Звичайно, можна намагатися забути про них, відволіктися чи, у крайньому разі, відгородити себе від них. Якщо Паскаль має рацію у своєму аналізі людської діяльності, то частина непотрібних, навіть небезпечних дій, до яких вдається людство, знаходять своє остаточне пояснення у цьому страхові смерті. Навіть найскладніші періоди у житті багатьох людей не змінюють таке ставлення: вони насолоджуються теперішнім, щоб заслонити майбутнє.
На думку спадають дуже влучні слова Босюе: «Ми знаємо, що помремо, але не віримо в це». А втім, смерть у свій час наздоганяє навіть того, хто найбільше від неї втікає. «Що б ми, сміливці, не робили – приходить кінець, який чекає на найпрекрасніше життя у світі», – казав Паскаль.
Тому слід було б добре усвідомити це і бути відвертим із самим собою та хоча б колись напряму підійти до цього питання. Та спершу наберімося сміливості, щоб подивитися на такий кінець. Чимало філософів також добре розуміли, наскільки це питання насправді важливе для самого життя: Платон, Монтень чи Гайдеґер, наприклад, казали, що життя – це приготування до великого переходу.
Прийняти зустріч лицем у лице?
Цей перший крок усвідомлення не розв’язує проблеми. Ми, зрозуміло, помремо, але яку позицію щодо цього нам зайняти вже відтепер? Тут є декілька можливих відповідей. Ми не будемо описувати їх усіх, а зупинимося лише на декількох з них.
Ми ще живемо у такий час, коли смерть приховують усіма можливими способами. Наш світ дуже часто ще живе справжнім страхом смерті. Ми знаємо студенток-медсестер, яким ніколи не показували жодного померлого впродовж усього їхнього навчання. Їм навіть забороняли заходити у палати, де лежали померлі. Багато медиків уважають смерть такою великою поразкою науки, такою прикрістю для всіх, що невідомо, що робити з тами, які помирають чи померли. Ми навіть були свідками того, як людям в агонії подають обід. У хворих «крадуть смерть», викликаючи її за допомогою різних «коктейлів» (крапельниць, які пришвидшують смерть). Це навіть стало поширеною практикою.
З другого боку, смерть вкрай баналізують, зокрема у мас-медіях, серед інших і в дитячих: це ще один спосіб намагатися уникнути її. Підліток у країнах Західної Європи буває свідком декількох тисяч смертей, спричинених насильством, які бачить по телебаченні, в кіно чи на відео, але, мабуть, зблизька ніколи не бачив звичайного покійника. Люди вже не знають, що таке смерть, і вони зовсім не готові лицем у лице зустрітися зі смертю своїх близьких чи із власною. Віртуальна смерть – не реальна. Це зовсім інша річ. Тут сама реальність нагадує людині про її життя.
Втім, життя завжди перемагає. Ці перебільшення викликали деяку реакцію. Вона виявляється у застосуванні засобів полегшення, різних формах повернення до релігійності, навколосмертних переживаннях (КВЕ). Люди знову відкривають для себе, що смерть є неминучим переходом, зміною стану, а не знищенням. «Смерть не може знищити душу», – казав Жан Вілар. Ми ніби приручаємо смерть, вчимося наближатися до неї, говорити про неї з тими, хто помирає, та з їхніми рідними, певним чином запроваджувати її у суспільне й особисте життя. Отож, ми деякою мірою є свідками здорового урівноваження терезів. Смерть стає тим, чим насправді є, людина ж віднаходить свій вимір смертної особи. Вона знову стає частиною життя.
Та чи в такому разі слід вважати, що смерть – це щось просте, природне? У багатьох народів, і зокрема в Західній Європі (особливо в минулому), смерть справді вважають чи вважали чимось нормальним, деякою мірою буденним. Це крок, який слід зробити – і все: «Ми народжуємося, помираємо, не робімо з цього проблеми». Щоправда, ми бачили, як люди помирали дуже просто, дуже свідомо. Деякі з них – відомі постаті, як наприклад Сократ, інші – прості люди. Отець Чеслав Жевуський, домініканець, який був свідком смерті багатьох людей з різних середовищ, казав нам, що з найбільшим умиротворенням і простотою на його очах померла одна молода селянка з Лангедока. Його покликали до неї вночі в одну з тулузьких клінік. Вона спокійно сказала йому: «Отче, я помру, я це знаю. Чоловік прийде до мене завтра вранці. Він ще цього не знає. Зустрінете його і повідомите йому про це. Скажете, що він повинен продовжувати жити і знову одружитися». Вона відійшла у повному умиротворенні… Якось мене покликали у лікарню до одного вісімдесятитрирічного чоловіка, якого я незадовго до цього охрестив. Я входжу і запитую його: «Як ви почуваєтеся?» Виважено, але не без емоцій, він відповів: «Погано, я помираю». Я підійшов до нього, узяв його за руку і запитав: «Ви боїтеся?» «Так, – сказав він. – Зі мною це вперше. Усе відбувається не так, як я гадав». Через декілька годин після цього він помер з подиву гідною довірою і простотою. У такій поставі є щось шляхетне, гарне.
